TIFF — мій улюблений кінофестиваль. По-перше, тому що він став однією з перших міжнародних кіноподій для мене — я досі зберігаю свій фестивальний бедж 1990 року, тоді в Торонто був представлений фільм «Лебедине озеро. Зона» Юрія Іллєнка, в якому я зіграв одну з ролей. По-друге, TIFF орієнтований в першу чергу на глядача, а не лише на професійних кінокритиків, а я переконаний, що глядач — найголовніший в кіно. По-третє, TIFF значно масовіший, розгалуженіший і різноманітніший фестиваль, ніж відомі європейські кіноподії, на яких мені доводилося бувати.
В рамках кінофестивалю діє потужна індустріальна платформа, яка з 2026 року буде розширена і перетворена на повноцінний контент-маркет масштабу Marche du Film в Каннах, European Film Market в Берліні та American Film Market в Лас-Вегасі.
З 2017 року в рамках індустріальної платформи за підтримки Держкіно був постійно представлений український національний кіностенд, а у 2018, 2019 та 2022 роках на TIFF Industry відбувалися події за участю делегацій українських продюсерів. У 2018-2019 роках ці івенти були організовані за підтримки Фонду Ігоря Янковського, а у 2022 році витрати на на стенд та присутність української делегації взяв на себе TIFF.
Цього року, як і минулого, український кіностенд на TIFF організовано кінофестивалем «Відкрита Ніч» (ГО «Нарешті») за підтримки Держкіно під гаслом #StandWithUkraine. На стенді, а також у рамках безкоштовно наданого TIFF рекламно-промоційного пакету, представлено актуальну інформацію про український фільм-учасник фестивалю, а також інші українські кінопроєкти, кінокомпанії, галузеві послуги та інші промоційні матеріали національних фільмів, студій, сервісів та локацій, зокрема Ukrainian Film Industry Guide та Ukrainian Films Catalogue. Відбуваються ділові зустрічі та переговори. Парнером стенду другий рік поспіль є бренд українських ласощів Равлик Боб (Bob Snail) який пригощає смаколиками всіх відвідувачів.
Відверто кажучи, робота стенду була б неможливою, якби керівництво Торонтського кінофестивалю не йшло назустріч його організаторам, створюючи максимально лояльні та неформальні умови співпраці, за що я особисто вдячний Джеоффу Макнотону, старшому директору TIFF Industry and Theatrical, та його команді.
До речі, з 2022 року на знак солідарності з Україною на TIFF відсутній російський стенд, російські делегації та фільми, підтримані російською державою.
Цього року у програмі TIFF Україна представлена науково-фантастичною комедією режисера Павла Острікова «Ти — Космос» (U Are the Universe). 7 вересня з успіхом відбулася прем’єра стрічки, і судячи з перших відгуків, вона може претендувати на приз глядацьких симпатій фестивалю.
Крім того, українське кіномистецтво на TIFF повноцінно представлене також україномовним польським фільмом «Під вулканом» режисера Даміана Коцура з українським акторським складом (Роман Луцький, Анастасія Карпенко та інші) та оператором-постановником Микитою Кузьменком.
На жаль, Україна не є навіть міноритарним учасником виробництва картини, тому офіційно на фестивалі стрічка заявлена лише як польська.
До речі, Микита Кузьменко зняв два фільми, відібрані до офіційної програми TIFF цього року — «Під вулканом» та «Ти — Космос».
Ще один фільм, безпосередньо пов’язаний з Україною — ісландсько-шведська стрічка «Temporary Shelter» режисерки Анастасії Бортуалі, яка так само як і «Під вулканом» розповідає історію українських біженців за кордоном.
Українська тематика є й у стрічці «Віктор» режисера Олів’є Сабріля. Одним з продюсерів картини є відомий американський кінематографіст Даррен Аронофські.
Але, на жаль, цього року в Україні про TIFF почули переважно завдяки включенню до програми фільму «Russians at War» російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової. Фільм викликає багато питань не тільки через те, що його зміст, як повідомляють ті, хто вже переглянув його, цілком продовжує наративи російської пропаганди. Проєкт Трофімової позиціонується як канадський фільм і був профінансований цілою низкою канадських кінофондів, зокрема Canada Media Fund, який фінансується федеральним урядом Канади. Фактично це означає, що за кошти канадських платників податків, серед яких півторамільйонна українська громада, в обхід санкційного режиму було профінансовано зйомки фільму на окупованій міжнародно визнаній території України. Запевнення Трофімової, в інтерв’ю виданню The Globe and Mail, що вона не отримувала дозволу на зйомку військовослужбовців російських окупаційних військ, можуть здаватися переконливими для канадської аудиторії, але тим, хто знайомий із російськими реаліями, очевидно, що знімати відкрито російських солдат у зоні бойових дій без згоди спецслужб неможливо.
Щодо участі фільму в програмі фестивалю вже зробили свої заяви українське Посольство в Канаді, Генеральне консульство в Торонто та Державне агентство з питань кіно. Українські парламентарі звернулися до своїх канадських колег, а українська громада Торонто готує акцію протесту на прем'єрі фільму.
Повністю погоджуючись і вітаючи таку реакцію як офіційних осіб, так і української кіноспільноти, варто зазначити, що випадок із фільмом Трофімової у Венеції та Торонто висвітлив кілька проблем, які є симптоматичними і лише набуватимуть ширшого розмаху в майбутньому.
На жаль, участь українських фільмів у програмах Венеційського та Торонтського фестивалів, а вони були представлені на обох подіях, отримала набагато менше уваги, ніж вони заслуговують, оскільки інтерес публіки зосередився на стрічці «Росіяни на війні», яка до того не мала статусу значної події на обох фестивалях.
Стратегія української кіноспільноти щодо бойкоту міжнародних подій за участю росіян, акцій на червоних доріжках та протестів на фестивалях, яка була цілком правильною та ефективною у 2022 році, на третьому році повномасштабного вторгнення вже потребує вдосконалення.
У глобалізованому світі російські пропагандисти будуть і далі маскуватися під західних кінематографістів та медійників, прикриватися ліберальними гаслами та демократичними цінностями свободи слова та права на іншу думку. В умовах втоми західних суспільств від війни та загального нерозуміння характеру російської загрози, організатори фестивалів будуть включати у свої програми подібні російські «проксі» фільми на знак дотримання політики інклюзивності та збалансованості. І в цій мізансцені роль інформаційних промотерів такого контенту відведена самими українцям, адже ми своїми протестами і демаршами будемо медійно розкручувати фільми на кшалт трофімівського, позиціонуючи їх як ледь не головну подію Мостри чи TIFF, якими вони не є.
Протидіяти цим «фільмам, що показують іншу сторону», ми можемо лише через постійну присутність контенту, що просуває український наратив як в Україні, так і за кордоном, та промотуючи його з такою ж енергією і завзяттям, з яким ми протестуємо проти проросійських наративів. А для того, аби цей контент там був, ми маємо його створювати, системно і відповідально.
Тому для мене головною подією цьогорічного TIFF є довгоочікувана світова прем’єра дебютного повнометражного фільму українського кінорежисера Павла Острікова, за творчістю якого я стежу ще з часу прем’єри його першого короткометражного фільму на фестивалі «Відкрита Ніч» у 2014 році, а не якийсь показ канадсько-російської пропагандистки, про яку я вперше почув лише тиждень тому. І фільм її я не планую дивитися навіть з антропологічної цікавості.
Погодьтеся, шлях від «Відкритої Ночі» до TIFF за десять років — це дуже швидко!
Немає коментарів:
Дописати коментар