Нинішня криза стосунків інтелектуалів, громади в цілому з владою щодо ЦЕНТРУ ДОВЖЕНКА (я працював заступником гендиректора Центру з архівної роботи у 1998-2004) далеко не перша, тут є своя історія. Про неї нагадали Іван Козленко, Дарія Бадьйор і Людмила Горделадзе (див. їхні сторінки у ФБ). Один із сюжетів стосується того, як територію колишньої Київської кінокопіювальної фабрики (на тій території і постав архів, нині від неї лишилась дещиця, з якої напевно хочуть турнути Довженко-центр; не Держкіно вочевидь, вони лишень виконавці; там людішкі покрупнєй тіні кладуть).
Спершу невеликий відступ. Ми живемо в країні, де вже все або продано, або намічено продати. Продати кому? А своїм людям, за капєйкі, канєшна. Пригадую, в кінці 90-х Лесь Танюк, тодішній очільник парламентського комітету з питань культури, попросив поїхати на мою батьківщину, в Олександрію - там була мутна історія з приміщенням театру (збудованого ще в кінці ХІХ ст.). Танюк рекомендував мені у жодному разі не зізнаватись, що я родом з Олександрії: «бо тоді хана вам буде, заллють єлеєм; не встоїте і ні в чому не зможете розібратись».
Я і не зізнався. Йдемо якось вулицею міста, з місцевим чиновником. Бачу - великий будинок, обнесений парканом. Запитую:
- А чого будинок такий, що, не живуть у ньому?
Чиновник, ніяково:
- Та то ж товариш мер купили.
- Кому товариш, вам?
- Та ні, не мені.
Словом, з’ясувалося: мер купив будинок за пару гривень (кажу умовно - за мізерну ціну), а продати поки що не виходить. Механізм простіше виїденого яйця: користуючись владою купуєш за безцінь, а продаєш за «мульйон», дєтішкам на бульйон. Один із багатьох механізмів збагачення простих українських службовців, які вірою і правдою служать… Кому - не будемо уточнювати; нині вони всі щосили вигукують «Слава Україні!».
Ну, до діла. 2010 чи 2011 рік. Я - голова Спілки кінематографістів. Настають благословенні часи правління Віктора Януковича - всєх етіх казлов, каториє мєшают работать, пагналі, починається щось справжнє і вікопомне.
Ось тут мені й розказують, що вся територія Центру Довженка уже поставлена на продаж. Тільки усе це не на світлі сонячному, а ближче до тіні. Зустрічаю високого чиновника (уже небіжчик, не називатиму прізвища), обурююсь: як же так, це що ж робиться? Він так само обурюється, обіцяє розібратися.
Наступного дня одна славна особа мені оповідає: отой високий чолов’яга один із головних закапьорщиків і провідників того діла…
Минає тиждень-другий, і мене запрошують на кіностудію імені Довженка: міністр культури Михайло Кулиняк буде оглядати територію, куди перенесуть-перевезуть-перекотять Центр Довженка, передовсім усі фільмові комплекти, усі вихідні матеріали. Сам міністр буде це оглядати? Уже цей факт говорив про те, що йдеться про інтереси людей, які правлять у нашій країні. Ну не міністри ж, як дехто думає.
Приходжу, вливаюсь у гурт людей, які супроводжують Кулиняка. Заводять у якесь приміщення, де суцільні руїни, показують: ось сюди перевезуть фільмофонд. Ну, підрихтують, канєшно. Мені хочеться протерти очі: вони що, подуріли всі?
Виходимо на повітря і я сходу починаю кричати на Кулиняка, саме кричати: я вже не вибирав ні слів, ні інтонацій, ні сили голосу. «Цього не буде,- кричав я,- не буде пане міністре. І коли ви це не зупините - вам же гірше буде, я вам це обіцяю. Я, який дещо вклав у будівництво архіву, ми, кінематографісти, не дозволимо цього зробити - хоч ви собі лусніть тут!». Ніколи в житті, ні до, ні після, я так не кричав на міністрів…
Кулиняк реагував спокійно, але дав зрозуміти, що все вже вирішено, і не ним. Аж тут у розмову втрутився якийсь мужичок (потім уже я з'ясував: то був особистий водій міністра), котрий заходився вже кричати на мене: «Ви как смєєтє крічать на міністра? Ви кто такой, собствєнно! - Я голова Спілки кінематографістів,- відповідав я, знову зриваючись на крик,- мене обрали кінематографісти, обрали, а не призначили, як його,- тицьнув я пучкою у бік Кулиняка. - І я зроблю все, щоби замисленої вами дурні не трапилось!»
На цих словах я повернувся і пішов геть. Добре, що утримався плюнути під ноги начальству - то був би уже перебір.
Боюсь, ви подумаєте, що я хвалюсь своїм геройством. Ні, то було не геройство, радше нервовий зрив. Я йшов і ковтав злі сльози, йшов і навсібіч роздавав люті матюки (всупереч власним правилам), які приймали на себе поважні стрункі дерева. А коли дійшов до студійного саду, посадженого Довженком, зупинив матюки і звернувся до нього, користуючись близьким знайомством (за кілька років до того побачила світ моя 800-сторінкова книжка про кіногенія; отак ми з ним заприятелювали).
- Олександре Петровичу, ви там ближче до Бога - ну зробіть покару цим бандитам, цим злодюгам. Для них - нічого святого! Я дуже вас прошу!
Знаєте, мабуть помогло те звернення. Через якийсь час тему переселення архіву на Довженкову студію було знято. Звісно, не через мій крик і мою поведінку, там крутнулись ваговитіші коліщата. А все ж, а все ж…
Треба віддати належне Кулиняку. Я був членом колегії Мінкульту і він міг мене з неї виключити одним порухом руки. Не зробив цього. Більше того, поводився зі мною підкреслено шанобливо. Що свідчить про його розум. Той самий розум, якого вочевидь не вистачає деяким нинішнім можновладцям, яким не доведи, Боже, на мозоль який наступити - віками вічними будуть помщатись.
А мотив переселення-перекидання Довженко-центру нині знову актуалізується. Хто стоїть за лаштунками наказу Держкіно «про реорганізацію» - от вопріс. Нам усім треба пильно стежити, куди і що хилиться. І хто хилить. Й коли що - не соромимось кричати. Коли у лісі на тебе кидаються вовки - тре’ кричати, і поголосніше. Хоча одного крику,звісно, малувато буде.
Даруйте за такий довгий текст, розумію - мало хто дочитав його і досередини. То я людина уже в літах і відтак балакуча. Самі розумієте…
P.S. Іншим разом розкажу історію про у чомусь схожу історію (2017-19 років) спроби «реорганізації», воно ж переселення державного музею-архіву літератури і мистецтва (того, що на території Софійського заповідника). Комусь (вочевидь на самій горі, бо дуже налякались унизу) замандюрилось отримати приміщення і, уявіть собі, київський фонд держмайна видав присуд: у 5-денний термін звільнити приміщення. Те саме, де знаходяться десятки тисяч архівів, музейних експонатів і т.д. То був наказ на знищення культурних скарбів нації…
Я був на засіданні парламентського комітету, де представник Фонду держмайна показував, куди пропонують переїхати Архіву-музею - на відео і фото були суцільні руїни. Це мені й нагадало…
Не пройшло й тоді, теж кричати доводилось. Як тут повірити, що у випадку з Довженко-центром чогось хАрошого хочуть?!
Немає коментарів:
Дописати коментар