24–26 серпня у Гримайлові, Заліщиках та Бережанах на Тернопільщині відбулися презентації книги «Коли не стукають у двері» — збірки 25 особистих історій людей, які пережили російську окупацію, створеної «Східноукраїнським центром громадських ініціатив».
У зустрічах взяли участь Тетяна Черепанова та Анастасія Козак, чиї історії увійшли до видання. Вони ділилися власним досвідом життя в окупованих Бердянську та Херсоні, говорили про страх, втрату дому, спротив і людей, які досі чекають на повернення України.
Особливо символічною була зустріч 24 серпня.
«Це настільки символічно, що сьогодні, у День Незалежності, ми говоримо про ті моменти, про ті жахи, які відбуваються в той період, коли Росія намагається нас позбавити цієї незалежності», - говорила Анастасія Козак.
До повномасштабного вторгнення, зізнається вона, війна існувала для неї переважно в новинах, книжках і фільмах. Потім вона прийшла безпосередньо до її дому
«Я абсолютно цивільна людина. До повномасштабного вторгнення про війну знала з новин, а до цього взагалі тільки з книжок і фільмів. І ніколи не уявляла, що під моїми вікнами будуть їздити танки, що вулицями мого міста будуть ходити озброєні люди», - розповідала авторка.
Два з половиною місяці вона прожила в окупованому Херсоні.
Анастасія згадувала місто, яке до війни асоціювалося з кавунами й помідорами, а після 2022 року стало одним із символів цивільного спротиву.
«Херсонці виходили проти озброєних росіян, проти автоматів, які були на них направлені, проти танків, які їхали на них. В руках херсонців були лише українські прапори», - розповідала вона.
Назва книги для Анастасії Козак має дуже особистий зміст.
Під час окупації найбільшим страхом було те, що російські військові можуть просто зайти до квартири — без дозволу і без стуку.
«Найбільше я боялася, що в мої двері зайдуть не стукаючи росіяни», — згадувала вона під час презентації.
Анастасія писала тексти про життя міста після звільнення, тим самим хотіла підтримати бажання спротиву і звільнення міста від окупантів. Одного дня знайомі попередили її: такі тексти підтримують людей, але водночас можуть становити небезпеку для самої авторки.
«Ти живеш одна в квартирі. І якщо ти зникнеш, якщо тебе заберуть на підвал або вб'ють просто в квартирі, навіть не одразу помітять, що ти зникла», — переказувала Анастасія слова знайомих.
Ще одне запитання, яке часто чують люди, котрі пережили окупацію: чому вони не виїхали відразу?
Анастасія відповідає на нього дуже конкретно.
«Знаєте, багато хто говорить: “А чого ви не виїжджаєте? Ну, чого ви не виїхали? 24-го можна ж було виїхати”. Я вам пояснюю: 24-го в Херсоні не ходив уже жодний поїзд, жоден автобус. У мене немає машини», — розповідала вона.
З окупованого Херсона їй вдалося вибратися лише з третьої спроби — через два з половиною місяці.
Інша історія — Тетяни Черепанової — веде до узбережжя Азовського моря.
«Я з Бердянська. І я дуже рада, що у вас на карті він відмічений, бо дуже часто його не відмічають. Ось він, у куточку біля Маріуполя. Біля моря. Мій Бердянськ», — говорила вона під час зустрічі.
Дорогою на презентацію Тетяна побачила українські прапори — і вони повернули її до спогадів про рідне місто.
«У нас теж було дуже багато прапорів. І я дуже пам'ятаю наш останній День Незалежності», — згадувала авторка.
Вона пам'ятає Бердянськ до окупації — місто біля моря, вулиці й дороги, прикрашені українськими прапорами.
24 лютого 2022 року Тетяна, як і в звичайний навчальний день, вийшла на урок до своїх учнів.
«Я навіть провела урок, бо я вчителька і досі вчителька в своїй бердянській гімназії “Лідер”», — згадувала вона.
Під час уроків уже було чути вибухи.
«Діти виходили, задавали дуже багато питань: “А що нам далі робити?” А мені на той момент 25 років, я молода вчителька, яка перший рік взагалі викладає в школі… Я насправді не знала, як їх заспокоїти».
Перед уроком вона плакала. Але учні цього не бачили.
«Дітям я казала про те, що ми переможні, незламні — все, що ми кажемо нашим дітям».
27 лютого Бердянськ окупували.
Під час дискусій після виступів тема Бердянська поверталася знову. Людей цікавило, хто залишається в окупованому місті, як живуть там українці, чи чекають на повернення України.
Відповідь Тетяни була однозначною:
«Там є дуже багато людей, які чекають Україну».
Серед них — і її учні.
«Мої учні є в Бердянську. Ті, які виходять до нас на онлайн, ті, які працюють разом з нами. Це дуже важко», — розповідала вона.
За її словами, в окупованому місті залишаються люди з проукраїнською позицією, існують різні форми спротиву. А потім додала: «Тому люди чекають. Деокупацію.
Колись. Будемо сподіватися, що колись».
і мені не бракує уваги – зокрема моїх дорогих читачів, що головне. І що я не прагну участі в гучних заходах, особливо тих, що стосуються кіно – нині мені це не цікаво, не маю потреби відстоювати «геніальність» своїх «нетлінок» – вистачає власної самокритичності.
До 5 років ув’язнення засудили мешканця Тернопільщини, який активно перешкоджав мобілізаційним заходам, публікуючи повідомлення у Viber-групі «Антиполіцай».
Про це стало відомо з вироку Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
Меморіальна дошка виготовлена на дубенському підприємстві «Склоресурс» за ініціативи та сприяння депутата Рівненської обласної ради і краєзнавця Олександра Дехтярчука..jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
