Не питайте у мене нічого.
Не шукайте очей моїх.
Дайте спокій, заради Бога!
Я отямитись ще не встиг.
Я очам своїм ще не вірю,
Стогін рветься з моїх грудей,
І мені ще ввижаються звірі -
Ті, що ходять в особі людей...
Все було, як у сні страшному:
Бились ми за якесь село,
Люта спрага. Виснажлива втома,
А підмоги все не було.
Я був медиком в нашій роті
І буквально збивався з ніг,
Та довкола лежали "трьохсоті",
Мусив я рятувати їх.
Ось, нарешті, прийшла машина,
"Всіх забрати!" - такий наказ.
Ми вже рушили. Але міна,
Наздогнала зненацька нас...
Певний час я лежав без тями.
Раптом тіло відчув своє,
А вірніше - як хтось ногами
Мене прямо в обличчя б"є.
Потім знову якесь провалля,
Крики. Стогони. Мати. Сміх...
Я до себе прийшов у підвалі,
На підлозі - серед своїх.
Вам ніколи не зможе й насниться,
Найстрашніше оте з підземель,
Називалася ця в"язниця
Дуже просто: "Укроп-отель".
"Полонений" - жахливе слово,
Як згадаю - холоне кров,
Катували - за рідну мову,
Били просто, за будь здоров.
Але якось нежданні "гості"
Копняками збудили нас
І усіх повели на розстріл
У ясний світанковий час.
І сміялись: "Ну чё, укропы,
Это будет ваш страшный суд,
Ни америки, ни европы,
От расстрела вас не спасут!"
І сповна познущавшись над нами,
Втамувавши свій хижий шал,
Залпом били понад головами
І вели нас назад у підвал...
Не питайте у мене нічого,
Майже мертвою стала плоть.
Я просив лише смерті у Бога,
Та мене врятував Господь...
Серце стукає болісно в груди,
Сонце мружиться звіддаля,
А довкола - знов рідні люди,
Рідна мова і рідна земля...
Але сльози тектимуть солоні,
І не буде для серця втіх...
Скільки ж наших братів і сестер
У полоні!
Боже, дай нам вернути
Всіх!
#AnantoliiMatviichuk
Немає коментарів:
Дописати коментар