середа, 26 листопада 2025 р.

"Жити попри все"у міській ЦБС м. Тернополя

У Центральна міська бібліотека Тернопіль закінчилася хвилююча і щемлива зустріч- відбулася презентація альманаху «Жити попри все. Розповіді жінок про війну 2014 та 2022», виданого за ініціативи громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», який з 2014 року документує грубі порушення прав людини, пов’язані з війною, такі як полон, катування, сексуальне та гендерно зумовлене насилля.
Представниці ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» Марина Супрун, Людмила Біленька, Галина Тищенко завітали сьогодні до Тернополя, щоб презентувати книгу «Жити попри все», до якої увійшли 11 історій українок, життя яких назавжди змінила війна. На зустрічі були присутні студенти І курсу Тернопільський національний педагогічний університет ім.Володимира Гнатюка (викладач Ольга Логвись), бібліотекарі, тернополяни та гості міста, представники мас-медіа.
Це книга- свідчення очевидиць про полон, катування, окупацію, насильство, втрати близьких. Кожна розповідь - не лише документ, а й промінь сили та надії.
«Ці історії неможливо читати без сліз. Але їх об’єднує не лише біль, нанесений окупантами, а й сила жити, сила пережити», - наголосила представниця СЦГІ та одна зі співавторок книги Марина Супрун.
Марина Супрун, нині студентка столичного університету, авторка історії про перебування в окупації в селі Ягідному на Чернігівщині, коли вона була ще 16-річною школяркою, поділилася болючими спогадами: «Місяць страждань, місяць смерті в підвалі місцевої школи, куди була запроторена разом з односельцями, коли не було ні води, ні їжі. Було лише бажання вижити й уберегти тих, хто поруч сидів у підвалі, бути відповідальними за долю близьких людей... Батьки зробили «пекельну кухню» на подвір’ї, біля шкільного підвалу, готували їжу з продуктів, які залишились у шкільній їдальні. І кожен вихід мами з підвалу — то крок до смерті... Люди помирали від задухи, хвороб... Немає нічого страшнішого, ніж втрата найрідніших».
Людмила Біленька — мати військовополоненого, який уже 11 років перебуває в неволі, з 2014 року. Вона, зі сльозами на очах, сказала : « У 2021 році я дізналася, що мого сина Романа утримують у росії, у місті новочеркаськ, у 14-й колонії. Я сподіваюся на його повернення, коли Україна переможе, адже мій син — азовець, доброволець, майданівець. Таких полонених рашисти і раніше не відпускали й, на жаль, не відпускають і не обмінюють зараз. Я приїхала у ваше місто, щоб сказати всім: якщо ми хочемо якнайшвидше здобути перемогу, кожен має докладати до цього максимум зусиль на своєму місці. Бо наша армія стримує ворога надзусиллями. Якщо ми гуртом не зможемо відстояти нашу державу, то я, як і багато інших матерів, не дочекаюся сина з полону».
Співавторка книги Галина Тищенко розповіла, як вдруге пережила окупацію — після короткочасної окупації Краматорська у 2014-му їй довелося зіштовхнутися з ворогами вже вдруге, в Ірпені, у березні 2022-го:«До мене прийшли двоє. Один залишився біля хвіртки, другий зайшов у будинок. Він наказав роздягнутися, погрожував автоматом. Потім знущався. І все це з усмішкою». Після пережитого Галина приєдналася до громадської організації SEMA Ukraine, яка об’єднує жінок, що стали жертвами катувань і сексуального насильства.
Авторки наголосили, що головна мета цієї книги – не лише зберегти свідчення, а й показати силу, яка допомагає жінкам, матерям вистояти: «Ці історії важко читати, іноді неможливо без сліз. Але в кожній з них є життєдайний промінь – музика, вишивка, дружба, підтримка близьких. Це те, що не дозволяло опустити руки»
Слухати розповіді цих мужніх, неймовірних жінок неможливо без сліз… Але попри болісні свідчення, кожна історія несе світло - любов до рідних, відчуття єдності, віру в перемогу.
«Література під час війни теж є тим, що дозволяє нам відчувати себе живими, залишатися людьми, мати надію. Ми одна нація. Ми тут, на своїй землі. І ми не маємо права віддати її ворогу. Бо це спадок наших дітей» - говорять авторки.
Саме така література стала і інструментом рефлексії, і самопсихотерапією, і джерелом для майбутніх дослідників історії, вона стала способом свідчити й фіксувати, аби зберегти пам'ять і усвідомлення ціни нашого життя й нашої ідентичності.
Захід відбувся в рамках Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA

Немає коментарів:

Дописати коментар

«Маленькі люди, які розв’язали велику війну»

У столичному Будинку кіно відбувся показ документального фільму «Маленькі люди, які розв’язали велику війну», створеного військовослужбовцям...