Коментар Національної спілки кінематографістів України.
Стався прикрий інцидент. 9 січня, під час вручення спілчанської премії імені Сергія Параджанова, актриса Лариса Кадочникова виступила російською мовою. Це викликало суперечливу реакцію присутніх на церемонії у Червоній залі Будинку кіно. Дехто зажадав від знаної акторки говорити українською, інші підтримали артистку, яка, у відповідь, пояснила: у державному театрі імені Лесі Українки вона грає вистави українською, а зараз має право виступити будь-якою іншою. Ця подія дістала доволі широкий резонанс у ЗМІ.
Звісно, хотілося б, аби легендарна виконавиця ролі Марічки у «Тінях забутих предків» говорила українською не тільки у просторі фільму, а й часо-просторі сучасної України, яка протистоїть навалі рашистсьської орди. Навалі, яка призвела до повної дискредитації усіх компонентів «русского міра» в очах і душах українців. Відтак зрозумілим є дражливе сприйняття вже самого звучання російської лінгви. У стінах нашої Спілки, Будинку кіно це звучання нині зведено до мінімуму, що є наслідком природного процесу опору намірам російської імперії знищити Україну як таку – нашу культуру, мову, саму ментальність. Вже вкотре за останні триста літ.
Разом з тим будьмо обачливими. Не варто зараховувати до «ворогів» тих представників старшого покоління українських кінематографістів, які продовжують спілкуватися переважно російською. Хоча б тому, що незрідка їх внесок у нашу культуру є непроминущим і справді фундаментальним. Ролі, зіграні Ларисою Кадочниковою у «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова, «Криниці для спраглих», «Вечорі на Івана Купала», «Білому птасі з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Комісари» Миколи Мащенка назавжди лишаться в історії українського кіно. Її виступи російською ажніяк не є викликом, чи зумисною провокацією, як видається декому. Мисткиня, яка стільки зробила для нашого кіно, має право на повагу і прощення за певні атавізми, мовну архаїку. На терезах історії переважає зроблене для культури, давайте виходити саме з цього простого засновку.
Спілка кінематографістів свідома того, що в її діяльності щодо поширення і ствердження вітчизняної екранної культури питання розвитку і життєствердження української мови мусять займати першорядне місце. І так, власне, і є. У численних заходах, які відбуваються в Будинку кіно у Києві, в регіональних центрах, фільмовий екран звучить українською – як і весь огром коментування та спілкування. Зокрема, ми ставили і будемо ставити питання про комплексну державну програму реставрації кращих фільмів минулого, з обов’язковим дублюванням українською мовою. Потворним виявам культурної політики, які принижували нашу мову в радянському, та й – будемо одвертими – у зовсім недавньому минулому мусить прийти кінець.
Немає коментарів:
Дописати коментар